Розмова з професором Ярославом Поліщукoм – доктором філологічних наук, керівником кафедри україністики Університету імені Адама Міцкевича в Познані, літературознавцем, автором численних наукових праць, лауреатом різноманітних міжнародних та всеукраїнських премій.
Пане професоре, поділіться історією кафедри україністики Університету ім. Адама Міцкевича в Познані, адже Інститут східнослов’янської філології цьогоріч святкує своє 60-річчя. Яке місце посідає україністика у цій понад півстолітній історії? Які головні здобутки кафедри можна виокремити?
Початки україністики в Університеті імені Адама Міцкевича сягають ранніх 90-х років минулого століття. Саме тоді у ключових польських університетах (у Кракові, Вроцлаві, Познані) з’явилася пропозиція української філології як освітньої спеціальності. Виняток становить Варшавський університет, який мав цю спеціальність значно раніше. Звичайно, впровадження україністики було властивою реакцією на Незалежність України. Його також мотивувало відчуття великої перспективи, яка окреслювалася у зв’язку з народженням нової держави на руїнах Радянського Союзу. Познанським студентам спочатку було запропоновано факультативне вивчення української мови поряд з основною – російською. Багато важили тоді авторитет та харизма викладача. Так, успішним лектором української була пані Анна Хранюк – бандуристка, аніматорка культури, відома громадська діячка. Вона не тільки проводила змістовні заняття, а й організувала показ українських обрядів та вистав за участю студентів. Із часом україністика зміцніла та стала на власні ноги. Так, у 2012 році була утворена окрема навчальна спеціальність, тоді ж з’явилася й кафедра україністики. А в 2015 році було відкрито студії другого рівня, тобто студенти могли отримати повну вищу освіту та магістерський диплом з україністики. Тим самим був завершений процес становлення познанської україністики.
Колектив кафедри невеликий, але дружний і амбітний. Серед нас двоє професорів – Анна Горнятко-Шумилович та я, решта – доктори. Зі своєї публічної активності знаний д-р Ришард Купідура, який, окрім цікавих занять, організує літературні зустрічі, фестивалі, виконує та презентує цікаві переклади (зокрема виконує їх за співучасті студентів). Доктори Олена Ковалевська, Марія Четирба та Олександр Григор’єв забезпечують якісне викладання української мови. Колеги активно займаються науково-дослідною діяльністю. Так, професор Анна Горнятко-Шумилович щойно видала ґрунтовну монографію про призабутого галицького письменника Василя Ткачука «Twórca odzyskany» (2025).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
проф. Поліщук і проф. Анна-Горнятко Шумилович під час інтерв’ю Студентів маємо небагато, але вони також радують нас старанністю та успіхами. Кілька тижнів тому з Кракова надійшла гарна новина: у Міжнародному конкурсі української орфографії, в якому змагалися 32 учасники з 13 країн світу, почесне перше місце здобула наша студентка Домініка Жерко. Щойно вихованці нас приємно здивували театральною виставою за Шевченковою «Катериною» (у березневі дні традиційно вшановуємо українського Пророка!). Вони переписали сценарій і передбачили покарання за вчинене зло, чим нас, глядачів, заскочили та зворушили. Як Ви розумієте, такий сценарій став реакцією на реалії війни, котра точиться в Україні…
Конференція україністики в Познані
До речі, що змінилося у Вашій діяльності з повномасштабною війною в Україні?
У роках 2021–2025 переживаємо період непростих випробувань. Змін насправді немало, причому вони бувають непередбачувані. Я почав би з часу пандемії Covid-19, що спонукав наше академічне середовище радикально перебудувати свою роботу, перейти в режим онлайн. І такий досвід дуже придався пізніше, зокрема у співпраці з українськими партнерами. Час війни – це час нашої моральної мобілізації. І викладачі, і студенти брали участь у різних волонтерських заходах, яких було немало в цей час. Особливо активно – в перший рік повномасштабного вторгнення, коли ми допомагали багатьом студентам, учителям та викладачам з України. Незабутнім досвідом стала організація Міжнародної літньої школи україністів 26–30 червня 2023 оку. Слід додати, що університет провів цілий цикл таких шкіл для фахівців різних напрямів. Силами нашої кафедри було забезпечено тижневе стажування 30 студентів та викладачів з п’яти провідних університетів України. А справжньою нагородою за вкладену працю і серце – сльози розчулення, коли учасники Школи дякували за винятково цікаву програму й теплий прийом, а головне – за тиждень без обстрілів та ракет та тривог, за відновлену віру в людську доброту та співчуття.
Спостерігаючи за Вашою багаторічною сумлінною працею, задаю собі запитання: чи україністика – це Ваша професія, чи це певна місія і стиль життя?
Ну, місіонером себе вважати було би нескромно… А коли серйозно, то правда, є в нашій праці щось від місії. Адже важко виміряти раціональними аргументами вибір україністики в польському університеті. Щаслива людина, яка мислить себе в категорії покликання, а не ставить собі за самоціль кар’єрні інтереси. Мої колеги саме такі – самовіддані в роботі, бо для них український світ – це не сухі факти та навички, а захопливе мереживо культурного розмаїття, яке нас духовно збагачує й облагороджує.
З огляду на сучасну ринкову кон’юнктуру нам не випадає змагатися з англійськими чи корейськими філологами, які на ринку праці, безумовно, більш затребувані. Наші можливості значно скромніші. З одного боку, за україністикою не стоїть потужна держава чи світова імперія з усім її надбаним давніше моральним капіталом. Тим паче тепер, коли Україна сама тяжко бідує, перебуваючи у стані війни, руїни, економічного упадку й гуманітарної кризи. З іншого боку, немає масового інтересу серед студентів: до нас приходять не ті, хто розраховує на швидку кар’єру. Щоправда, в них інша мотивація – цілком слушна, серйозна, обґрунтована. Це потреба вивчення української мови та пізнання культури близького сусіда, що стає захопливою пригодою або спробою відновити втрачену родову пам’ять, у якій образ України овіяний романтичною легендою. Зрештою, польська і українська модель культури дуже близькі, маємо безліч історичних зв’язків, не кажучи вже про численних діячів польсько-українського поєднання, роль яких ми особливо акцентуємо на заняттях в університеті. Заохочуємо також наших вихованців до виконання дипломних праць про сучасну Україну, її насущні проблеми, про польсько-українську співпрацю в минулому та сьогодні.
Пане Ярославе, одним з Ваших численних обов’язків є наукова редакція авторитетного часопису «Studia Ukrainica Posnaniensia». Яка дослідницька тематика переважає в цьому науковому журналі? Які напрямки дослідження україністики тут представлені?
Дякую за питання, на яке відповім з особливою приємністю. А це через те, що наш науковий журнал – предмет гордості редакції, ми потужно розвиваємося. Я став науковим редактором у 2020 році, відтак ми перейшли на формат піврічника (раніше був один випуск на рік), змінили склад редколегії, запросивши провідних фахівців з Європи та світу, значно розширили проблематику публікацій. Без перебільшення сьогодні „Studia Ukrainica Posnaniensia” – чільний україністичний часопис у Польщі, але також знаний і шанований у вільному світі. Приємно, що на його сторінках регулярно оприлюднюємо науковий доробок наших авторів з України. Розширюючи профіль журналу, ми не обмежуємося філологічними науками, як раніше, але охоче приймаємо статті, що присвячені традиційній і сучасній культурі, історії України, проблемам перекладу та міжкультурних зв’язків. Коротко кажучи, прагнемо йти в ногу з часом. І в період російсько-української війни також утримуємо однозначну позицію: трактуємо науковий журнал як трибуну для вільної академічної думки, як форпост захисту демократії та свободи за допомогою академічних студій. Серед свіжих публікацій, до речі, є кілька досліджень пропаганди як дискурсу, мови ненависті та російських фейків. Такі теми, як знаємо, сьогодні не тільки викликають великий інтерес, а є дуже актуальними, бо дозволяють показати гібридний характер війни, яка ведеться не лише силою зброї, а й через інформаційний вплив та маніпуляції.
Нещодавно ваша команда провела Зимову школу україністики в Німеччині у Тюбінгенському університеті. Розкажіть про цей досвід та інші ініціативи міжнародної співпраці.
Справді, наші амбіції потроху реалізуються, незважаючи на всі несприятливі чинники останніх років. Досвід Зимової школи україністики, який ми набули 10–15 лютого цього року, був новим і по-своєму унікальним. Цього разу ми виступили партнером, адже організували школу колеги з Тюбінгенського університету в Німеччині. Ми ж забезпечили частину програми заходу (наші викладачі мали відкриті лекції, презентації, воркшопи), а також дали можливість інтегруватися в міжнародне товариство познанським студентам. Приємно, що серед учасників були представники багатьох європейських країн (окрім Німеччини, Австрії, Швейцарії, Швеції та ін.). Ми переконалися, що україністика справді здобуває авторитет у європейському академічному просторі. Долучитися до цього процесу було справою честі.
З інших напрямків співпраці варто виділити український вектор. Зрозуміло, і з огляду на професійні зацікавлення, і з морального обов’язку тісно контактуємо з університетами України, підтримуємо наших колег-гуманітаріїв. Виступаємо співорганізаторами міжнародних конференцій: недавно такі відбулися в Київському університеті імені Тараса Шевченка, у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». На вересень-жовтень плануємо великі конференції з Харківським університетом ім. В. Каразіна та Українським Католицьким університетом у Львові. Підкреслю, що йдеться не лише про обмін науковими ідеями; дуже важливо таким чином висловити нашу солідарність з українськими ученими, які цього дуже потребують у скрутних умовах війни.
Чи політичні реалії впливають на підходи до викладання окремих предметів у час російсько-української війни? Чи, за Вашими спостереженнями, війна зміцнила зацікавлення до української тематики?
Безумовно. Ми є свідками радикальних змін – одні з них уже очевидні, інші проявляться за кілька років. Можливо, не так через політичні реалії, масштаб явища значно більший – ідеться про геополітичний поділ (чи переділ) світу, про переспрямування геокультурних орієнтацій нашої цивілізації. Я переконаний, що Україна, а відтак і україністичні студії, займуть у цьому світі поважне місце. Україна повертає собі роль «брами Європи», але водночас і опори континенту, його стратегічного ресурсу. Нині таку функцію забезпечують Збройні Сили України, але також – українська інтелектуальна еліта, яка просуває інтереси країни у світі.
Чи це має вплив на викладання окремих предметів у межах університетського циклу? Поза сумнівом. Сьогодні, вивчаючи українську мову, твердимо, що це не просто одна з оригінальних слов’янських мов зі славною історією. Наголошуємо, що це мова модерної культури, успіху, мова переможців і перемоги. Підкреслюємо також незламність та самозарадність українців, які зуміли чинити опір озброєному до зубів ворогові, даючи тим самим свідчення високого морального духу та вірності європейським цінностям. Нині відкриваються справді неймовірні теми для наукового дослідження, адже реалії нашого життя блискавично змінюються. Така динаміка наснажує нас, україністів, бо почуваємося у вирі подій та трендів світу.
Чи це також заторкує Вашу особисту сферу наукових інтересів?
Так, сучасні процеси культурного будівництва в Україні мене безпосередньо цікавлять, і то давно. Свого часу, ще наприкінці 90-х рр. минулого століття, я досліджував період раннього модернізму, тобто літературу кінця ХІХ і початку ХХ ст. Цей період можна сміливо назвати часом європеїзації національної культури, що продовжує бути актуальним завданням і донині. А монографії крайніх років були присвячені сучасності, яка після 2014 року, коли почалося збройне протистояння на Сході України, «поглинула» мене цілком. Це книжки «Реактивність літератури» (Київ, 2016), «Гібридна топографія» (Чернівці, 2018), «Фронтирна ідентичність. Одеса ХХ століття» (2019), «Пошуки Східної Європи…» (Чернівці, 2020) та інші. Зараз також готую до друку працю про художню літературу часу повномасштабної війни (2022–2024). Тішуся, що такі зацікавлення поділяють також мої студенти з магістерського семінару: вони обирають актуальні теми, що висвітлюють трансформаційні процеси в літературі, мові, ідентичності, колективній пам’яті. Тут є широке поле для різнопланових досліджень і пошуків молодих умів.
Розмовляла Мирослава Рудик
Довідка: Ярослав Поліщук – доктор філологічних наук, професор, керівник кафедри україністики Університету імені Адама Міцкевича в Познані. Наукові зацікавлення стосуються широкого кола проблем сучасної гуманітаристики, головно – літературознавства. Визнаний спеціаліст у галузі історії української літератури ХІХ–ХХІ ст., теорії літератури, порівняльного літературознаства та культурології. Автор численних наукових праць, зокрема монографій Міфологічний горизонт українського модернізму (Івано-Франківськ, 1998, 2002), Література як геокультурний проект (Київ, 2008), Пейзажі людини (Харків, 2013), Реактивність літератури (Київ, 2016), Гібридна топографія (Чернівці, 2018), Фронтирна ідентичність (Київ, 2019), Пошуки Східної Європи (Чернівці, 2020), Краса у дзеркалах буття. Постать Михайла Коцюбинського в українській культурі (Poznań, 2021) etc. Науковий редактор міжнародного журналу „Studia Ukrainica Posnanienisia”. Член Комісії історії славістики Міжнародного комітету славістів, член Міжнародної асоціації україністів (МАУ), Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. В каденціях 2019–2023 та 2023–2027 член Славістичної комісії при Познанському відділенні Польської Академії наук (PAN). Лауреат міжнародних та всеукраїнських премій.