«Ти стільки зміг, ти стільки переміг!» — такою була назва ювілейної академії, присвяченої 85-річниці українського велета духу, письменника Степана Бабія. Заслужений працівник культури України, член національної спілки письменників України, довічний стипендіат Президента, голова Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України (2000-2005), публіцист, який завжди казав правду у вічі, не ховаючись за спини інших — у найтемнішу пору нашого українського державотворення.
Урочиста подія відбулась у його рідній Шумській публічній бібліотеці Кременецького району. Сюди завітали шанувальники творчості знаного краянина — педагоги, бібліотекарі, учні, письменники з Тернополя. Славетного ювіляра привітав міський голова Вадим Боярський: «Сьогодні маю честь бути на ювілеї і висловити слова подяки Степану Бабію за його невгасиму творчу енергію, за особливі правдиві слова, що відгукуються у серці. Вони назавжди залишаться в історії Шумського краю та України».
Членкиня Тернопільської обласної організації НСПУ, громадської організації «Меморіал Південна Волинь», пластунка, волонтерка, вчителька Олена Ходюк презентувала п’ятдесяту збірку поета «Імена, їх душ печалі». Зачитала уривок із власної авторської книжки «Сонце в маминих руках», у якому згадує ювіляра. Тернопільські письменники, серед яких були професор, доктор мистецтвознавства Олег Смоляк та літераторка Галина Шулим, декламували вірші Степана Бабія. До них долучилися юні шумчани — учні місцевої школи, котрі геть розчулили народинника, подарувавши йому майстерно виписані ілюстрації до його творів. Теплими спогадами поділилася письменниця із Рівного Євгенія Гембаровська, уродженка села Мала Іловиця, родичка Якова Головатюка (святого і чудотворця Амфілофія Почаївського).
Це було величне свято Слова, в обрамленні музики і ледь вловимого, але дуже відчутного духу єдності. Знамениту у цьому краї пісню «Шумські ліси» на слова ювіляра (музика Василя Ільківа) виконав Сергій Андрейчук. Звучали пісні у виконанні місцевих артистів — Зої Токарської, Ольги Євстюкової, Алли Долінської, Олександра Лістовського.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Затамувавши подих, присутні слухали душевні одкровенння-зізнання Майстра Слова. А згадувати пану Степану було про що: про спілкування із Дмитром Павличком, Петром Осадчуком, Валерієм Шевчуком, Миколою Жулинським… про дитинство і юність, змужніння і зрілі роки. Закінчив Бережанське медичне училище, хоча в душі мріяв про філологічну освіту. Після служби в армії таки вступив на філфак Львівського університету імені Івана Франка. Однак через психологічний тиск збоку керівництва, змушений був після першого курсу перервати навчання. Відтак закінчив Тернопільський медичний інститут (1970). Працювати лікарем направили на Рівненщину (1970-1986). Спочатку у село Хотин Радивилівського району, а потім — в Олександрію Рівненського, подалі від рідної землі. Туди, де зі слів письменника, осіла «червона партизанщина». Справжня причина поневірянь крилась у біографії батька, який був у рядах повстанців і за це отримав 25 років таборів. І не лише він, а й ще п’ятеро осіб із родини. Найболючішим було те, що твори Степана Бабія ніде не друкували, або затягували з друком. З теплом і відчаєм у серці згадував дитячі роки і тих кілька десятків знищених молодих повстанців, які чужинська влада нарекла бандитами. Пам’ять про хоробрих бандерівців закарбувалась у маленькому серденькові повік. Стала для нього незнищенним знаменом-орієнтиром і дороговказом на шляху подальшого життя, з якого він не схибив і досі. Створюючи культурний український простір скрізь, де довелось працювати, щосили ламав «червоний хребет», наперекір долі, обставинам. Особливо тоді, коли перебував на державній службі (1990-1998), працюючи спочатку заввідділом культури у м. Рівному, згодом — заступником голови райдержадміністрації Здолбунівського району. Перебуваючи у розквіті творчих сил, став співавтором і ведучим трьох телефільмів про Т.Г. Шевченка, про Лесю Українку, про УПА.
Лавреат обласних літературних премій імені Валер’яна Поліщука, імені Світочів, просвітянської — імені Григорія Чубая п’ять років тому повернувся у своє рідне село Голибіси (нині — Мирове) на Шумщині, де живе усамітнено. Має безмежний простір для творчості. Йому тут добре працюється і пишеться. Тільки за ковідні роки видрукував аж сім книг! Що не кажіть, а рідна земля не лише надихає, а й дарує незбагненні фізичні і творчі сили. Але це за умови, коли відкрите серце, коли душу переповнює незбагненне почуття співпереживання і милосердя до інших на цій прасущій землі. І це якраз той випадок. Письменник ніколи не планує про що писати, каже, що воно приходить само. Щедра поетова душа того дня пригощала всіх, хто трапився на його життєвій хутірській стежині — словом–бентегою і витонченим на смак — кленовим соком, яким обдарувала цьогорічна весна. Мені пощастило там побувати і все це скуштувати.
Валентина СЕМЕНЯК,
голова Тернопільської обласної організації НСПУ
Від редакції. Вітаємо з ювілеєм! Дякуємо за невсипучу і щедротну творчу діяльність, за примноження світлоносних і духовних дарів у СЛОВІ, за утвердження націєтворчого досвіду. Щедрих і благих Вам років під мирним небом України!